Наш полк

Давиденко Иван Иванович

23 марта 2020 15:20

Давиденко Іван Іванович народився 2 лютого 1921 року на станції Доч Борзнянського району Чернігівської області в родині службовця Давиденка Івана Тимоновича та Варвари Хомівни. На жаль, мама дуже рано пішла з життя. Лише дев’ять років було тоді старшому з дітей Іванові. А брат Михайло (1923 року) 10 днів не дожив до Перемоги, загинув у Польщі. Батько загинув у 1942 році під Смоленськом. Іван закінчив 9 класів у селі Шаповалівка, що за 3 км. від станції Доч. Поїхав у Дніпропетровськ навчатися на шофера. Трудова біографія Івана Івановича розпочалася у місті Новомосковськ на металургійному заводі водієм. Будучи комсомольцем у травні 1940 року призваний до спец табору у танкову школу м. Злочів Львівської області, де навчався пів року. Згодом школу розформували і курсантів розподілили по військовим частинам. Іван Іванович потрапив у м. Володимир-Волинський у 20-й танковий полк за 8 км. від кордону. Тут він і зустрів війну. Під час тих страшних подій був шофером спецмашини. Ветеран вважає, що роль шофера на війні є дуже важливою, бо від вчасно завезених боєприпасів, пального, залежить результат бою та від його професійності залежить життя тяжкопоранених, яких він забирав з поля битви і віз до шпиталю. Нелегким виявився військовий шлях разом з 13-ю армією від початку війни і до її закінчення. Це і оборона Москви – Брянський фронт, це і страшне побоїще Курсько-Орловської дуги, форсування Дніпра та Десни, визволення Чернігова і т.д. Відважного водія не оминула ворожа куля. Під час бомбардування був контужений в Орловській області. Два місяці не говорив, нічого не чув. Два осколки було в голові і зачепило палець. Іван Іванович з боями дійшов до передмістя Варшави. У кінці грудня 1944 року направлений в Сталінградське танкове училище, яке через розгром міста було переведено в Харків. По закінченню війни демобілізувався додому. Дали групу інвалідності. Кожна річ, яка залишилася з війни, має свою цінність та історію. Так у Івана Івановича є два дорожні листи («путьовки») – найголовніший атрибут шофера. Один від 19 квітня 1942 року, а на іншому, датованому 26 грудня 1944 року, є помітка і підпис регулювальника, що Іван Іванович мав попередження від нього. Згадує ветеран пережите: було відповідальне завдання по маршруту «Ліс-Гурки» у Польщі відвезти кінопередвижку. І не можна було зупинятись на КПП. Тому вів машину на всій швидкості. А дівчина-регулювальник з автомата розстріляла шини. Завдання полягало в тому, що (про це він довідався пізніше) в машині була не кіно передвижка, а гучномовець, по якому перекладач-капітан , який їхав з ним поближче до німців, пропонував їм здатися, а вони обстрілювали машину з мінометів. Це було чудо – залишитися живим. З 1947 року живе ветеран у селі Велике Устя, де зустрів своє кохання – Галину Архипівну, де народилися діти, де пройшов великий трудовий шлях. На волах розбудовували господарство. Був завідуючим свинофермою, бригадиром, завгоспом, заступником голови колгоспу, завгаром. 10 років пропрацював шофером. 15 років очолював ветеранську раду села. 1980 року Іван Іванович вийшов на заслужений відпочинок і нині проживає у сім’ї сина Володимира. З нетерпінням чекає приїзду інших своїх дітей, онуків, правнуків. У ветерана всі груди у нагородах: орден «За мужність», орден «Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня», медалі «Захиснику Вітчизни», «Жукова», «За перемогу над Німеччиною». Ним пишаються рідні. Його подвиг шанують односельці. Автор Валентина Мовчан.

Проект начат телеканалом "Интер" в марте 2014 года. Партнеры проекта: