Наш полк

Варення Микола Романович, Варення (Ніколаєва) Анастасія Федорівна

8 августа 2017 14:26
Варення Микола Романович, Варення (Ніколаєва) Анастасія Федорівна

Мій Батько: Варення Микола Романович (1917 - 2001) - учасник Другої світової війни 34-ї Армії.

1940 – 1946 служба в армії. Участь у Другій світовій війні. Виконував військові карти, зображував хроніку військових пересувань, телеграфіст. Заслужений художник України з 1987 року. Створив полотна, присвячені ІІ-й світовій війні. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=33162 (Енциклопедія сучасної України).

Моя Мати: Варення (Ніколаєва - у роки ІІ-ї світової війни) Анатасія Федорівна (1924 -2001). 1941 -1946 роки учасниця Другої світової війни 34-ї Армії. Сержант. Зв'язкова, володіла Азбукою Морзе.

Батьки познайомилися в Ірані, а одружилися після війни. У власному щоденнику життя Варенні М. Р. залишилися наступні записи: «У 1940 році пройшов суцільний призов всіх, хто досяг цього віку, і незабаром всіх нас відправили у військові частини».

М. Варення був зарахований у полк зв’язку. «Проводи до армії були зворушливі. Ті, хото проводжав нас, призовників, тепло обіймали, цілували, говорили напутні слова, бажали щасливого повернення. Багато з них проводжали нас і на залізничній станції. І. коли поїзд рушив, ми зрозуміли – кінець нашому навчанню, кінець нашій юності. Ми – солдати! Поїзд дав гудок і помчав нас у нове, невідоме завтра». (З власного щоденника М. Варенні. Розділ «1936 - 1940. Одеса. Художнє училище» [21] ).

«Призовники прибули до Білорусії, в Мінськ, зранку, і з поїзда рушили до казарменого розміщення, де їх повели до лазні, а потім переодягнули у військову форму. Дивно бачити себе у такому вбранні. У цивільному одязі були всі різні, тепер стали – однакові. Ми – зв’язківці 95-го окремого полку зв’язку. Перші дні з нами знайомилося командування роти. Мені сказали,що я буду в роті художником, дізнавшись, що я вчився у художньому училищі.
Насправді, це було лише додаткове навантаження.

Дні йшли, обстановка напружувалася. Нас муштрували стройовою, навчальними маршами. Невтомно зубрили статути... Міжнародна обстановка загострювалася. Ми почали посилено вивчати історію Німеччини.

У кожній інформації політрука чулася тривога про ситуацію у світі. Ворог стукотів у наші двері, і нам не можна було сидіти, склавши руки. Як тільки прийшла весна, і земля протряхла, нас перевели у табори, які розташовувалися у сосновому лісі, неподалік від Бобруйська. Знову марш, знову навчальні походи і нескінченні наряди. Під дощем і гарячим сонцем, засиджені уїдливими мухами і липучими москітами, ми несли свою службу.

Так продовжувалися заняття аж до 22 червня 1941 року, якщо не сказати, що готувалися ми ще більш усилено, тому що в неділю, 22 червня, наш полк мав виїхати на навчання у Брестську фортецю. Про це попередили напередодні, і в нас все було в повному зборі, тільки спали ми неспокійно. О 4-й годині ранку всіх підняли по тривозі, вишикували по ротах, і командир полку, полковник Роговський, оголосив, що сьогодні вночі гітлерівські війська перейшли кордон Радянського Союзу. Терміново провели мітинг.

Виступали командири, виступали солдати. Проклинали Гітлера, проклинали фашизм, давали клятву не шкодувати життя, захищати Батьківщину». М. Варенні на той час було 23 роки. «Гітлерівські війська так швидко просувалися, що вже на другий день бомбили наш табір. Налетіла авіація і на бриючому польоті почала розправлятися з нами. Нескінченні вибухи бомб, і все перемішалося. Машини, вози, техніка, провізія, падаючі дерева, крики поранених, іржання коней, дим, кіпоть – все разом дало зрозуміти, що таке війна. Коли наліт закінчився, ми знайшли поранених і загиблих солдатів. У цьому нальоті загинув наш політрук – Мазепкін. Це наші перші жертви війни. Нас нескінченно перекидали з одного місця на інше до тих пір, поки не приєднали полк до діючої 34-ї Армії.

З тих пір ми вели постійний зв’язок при штабі армії, хоча й не сиділи на одному місці. Не дійшовши до призначеного пункту, нас застала ніч, і ми зупинилися на одній галявині. Поруч був ліс, почав накрапати дощ, сховатися ніде, ми наламали гілок, підклали собі замість постелі, впали від втоми. Одну полу шинелі підгорнули під себе, другою укрилися і міцно заснули, не звернувши увагу, що цілу ніч пролежали під дощем, оточені довкола калюжами. Іншого разу нам довелося спостерігати пожежу в одному селі, яке називалося Залуччя. Це було вночі. Горіло все село, охопивши величезний простір і бездонне чорне небо. На десятки кілометрів його було видно. Трагедія людей цього села не описана. Таке страшне за масштабами видовище я бачив вперше. На початку війни куди нас тільки не перекидали. Ми побували у Брянських лісах, в селі Гонци, у Дворці, в різних населених пунктах і містах - повсюди зустрічали сліди кривавої битви. Ми бачили зруйновані будинки, спустошені села, знедолених людей, на яких було страшно дивитися, настільки вони були замучені усім пережитим за час війни. Як тільки оселимося на якомусь місці, так через деякий час з’являються німецькі літаки-розвідники, потім, обстріли і бомбардування. Це було на одній із дільниць фронту, коли нам довелося переходити ріку. Десь дістали човен і по кілька людей переправлялися на другий берег. Коли всі переправилися, нагрянули німецькі літаки. На бриючому польоті почали обстрілювати нас.

Там були якісь кущі,і ми притиснулися до них ні живі, ні мертві… Війна – тяжке випробування. Тут було все: і холод, і голод, і недоспані ночі, і страх. Але коли подолала мене куряча сліпота, я цього одразу і не помітив. Мені все здавалося, так має бути. А насправді – дивно. Увечері, як тільки сонце сідає, я одразу сліпну, нічого перед собою не бачу. Стояли ми в лісі, я ледь помічав дерева. А місяць, що світився, я бачив у колі туману. Санчастина допомогла мені позбутися від цієї недуги, приписавши приймати кожен день настойку хвої. Як пояснили мені, сталося це від недостачі вітамінів і поганого харчування. Услід за цим випадком нам почали давати риб’ячий жир. Правда, деякий час. Потім почалося все спочатку. Недостатнє харчування та усіляка нервозність призвели до того, що я втратив сили і бравий солдатський вигляд. Командир полку Роговський побачив мене такого, і наказав відправити до польового шпиталю, де я пробув більше тижня. Війна нікого не щадить, з гвинтівкою ти чи мирний житель, – доля одна, – фашистська куля усіх косить. Яскравим прикладом того є перші враження початку війни, коли наші війська переходили з одного оборонного пункту до іншого. Тоді ми бачили страшні картини.

На узбіччі дороги лежали замучені, вбиті старі, жінки і маленькі дітки. Це ті нещасні, які намагалися евакуюватися зі своїх насиджених місць подалі від кривавої битви. Але фашист не пощадив їх і знищив. Приголомшлива картина, вона ніколи не згладиться у пам’яті. Валдайські висоти нас теж довго не затримали. Знову перекинули на інше місце, тепер вже оберігати Новгород, Стару Руссу, Дем’янськ, березові заболочені ліси. Стояли тут відносно довго, стримували натиск ворога, який весь час намагався прорвати нашу оборону і зайти з тилу Ленінграда, а з іншої – обійти Москву. Коли в 1943 році була знята блокада Ленінграда, ми все ще знаходилися на Північно-Західному фронті, тепер вже у Вишньому Волочкові, несли свою нелегку, військову службу. А в кінці року, в грудні місяці, нашу 34-у армію зняли з фронту, посадили у поїзд і відправили на Південь. Спочатку, ми не знали куди саме, і тільки після того, коли наш поїзд проїхав Сталінград, Ставропольський і Краснодарський краї, минув Кавказькі гори, ми опинилися на кордоні з Іраном. Тільки тепер зрозуміли, що подальша наша служба буде проходити тут, на землі Ірану.

Перш за все ми зупинилися у прикордонному містечку Астара, де стояли недовго. і в ніч з 31 грудня 1943 року на 1 січня 1944 року переїхали кордон та опинилися на території Ірану. Такий маневр нашої армії був обгрунтований договором між Радянським Союзом та Іраном, укладеним ще в 1921 році, який передбачав введення Радянських військ на територію Ірану у випадку небезпеки на південних кордонах Радянського Союзу, особливо Закавказьким республікам. Це одна сторона справи. Інша полягала в тому, щоб наша 34-а армія охороняла трасу, якою перекидали вантажі, що надходили із США в Персидську затоку, а потім направляли через Іран до Радянського Союзу. Я не можу описати те почуття, яке охопило мене, коли я попав на чужу територію. Це була незвичайна, світла, тиха і спокійна ніч. Дивно було відчувати себе у такій тиші. Після постійної стрільби, вибухів бомб та артилерійського гуркоту на полях битв Вітчизняної війни. До ранку ми пройшли небезпечні місця і тільки в обід прибули до місця! Зробили невелику зупинку і знову в дорогу. Тепер нам треба було пройти через перевал високих гір і опинитися на новому плато, де розташоване місто Казвін – кінцевий пункт нашої подорожі. Тут, в Казвіні, ми розгорнули свою апаратуру, налагодили постійний зв’язок з іншими частинами. На мою долю випало бути одночасно телеграфістом, батальйонним писарем і художником .Я постійно випускав стінні газети і бойові листівки. У нашому батальйоні було приміщення клубу. Його мені доводилося оформляти плакатами і лозунгами. Коли ж намічалися польові навчання, штаб полку довіряв мені виготовляти схеми карт бойових навчань, над якими просиджував добами. Зв’язок нашого полку був розгалужений у різних місцях: Казвіні, Тегерані, Решті, Пехлеві та ін, де розміщувалися командні пункти, а обслуговували їх телеграфісти батальйону.

Незвичність кліматичних умов, до яких наш організм не міг звикнути, тому що температура іноді в Казвіні доходила до 40, в Тегерані – до 60. Війна швидко просувалася до завершення, і перші дні травня 1945 року були особливо бадьорі. В усьому відчувалося, що війна швидко закінчиться. І ось рано-вранці, 9 травня, радіо сповістило, що війна закінчилася, гітлерівські війська капітулювали, прийшла довгождана Перемога. Таку звістку описати неможливо. Ми всі від радості кричали, шуміли, гриміли, тупотіли, танцювали, співали пісні, обіймалися, цілували всіх навколо, підкидали один одного; в повітря летіло все, що попадалося під руки: простирадла, ковдри, подушки, обмундирування, чоботи, онучі та все інше. Неймовірний гамір та крик довго і далеко лунали по Ірану. Коли ж закінчилася війна, наш полк все ще знаходився на території Ірану, до квітня 1946 року…

Перебування нашого полку в Ірані завершилося, ми повернулися до Радянського Союзу і розквартирувалися в Баку, в Соляних казармах. …демобілізували значну частину військовослужбовців…

Поїхала і моя Ася, яка стала для мене близькою і дорогою людиною. З від’їздом хлопців і дівчат у частині стало пусто, незатишно і тужно, але служба продовжувалася.

А для військовослужбовців, що залишилися, командування влаштувало польові вчення в Горі, Грузинської РСР. Недовго я був на навчаннях, рвався додому, і не один раз просив командира частини майора Фондієнко демобілізувати мене, тому що я хочу вчитися. Фондієнко довго не хотів відпускати мене, нарешті дав згоду, підписав мій рапорт, і я поїхав з Горі в Баку, зібрав свої речі, замінив рвані чоботи на нові, а звідти поїхав додому. Це було в червні 1946 року».

(З власного щоденника М. Варенні. Розділ «1940 – 1946 Армія. Вітчизняна війна» [21] ).

Проект начат телеканалом "Интер" в марте 2014 года. Партнеры проекта: