Наш полк

Орлов Севастьян Севастьянович

29 апреля 2014 12:16
Орлов Севастьян Севастьянович

звання: старший лейтенант

От вже і 69-ий травень… Незабаром 9-е… Квіти акуратненько стоять у вазочці і чекають завтрашнього мітингу на військовому кладовищі. Хіба що покладені вони будуть не комусь конкретно, а на братську могилу – на війні зник без вісти мій рідний дідусь Сева, батько мого тата…

В нашій родині цій традиції, ходити на мітинг, вже дуже багато років, скільки себе пам’ятаю щороку ходимо. Є і ще одна – особисто моя – я дуже люблю передивлятися старі фотографії і перечитувати фронтові листи дідуся як раз напередодні свята Перемоги. Ось і зараз з програвача лунає м’який голос Марка Наумовича, а перед мною на столі розкладені пожовклі від нещадного часу листки, які списані акуратним почерком – листи, що надсилав з дійсної Червоної Армії мій дідусь для своєї дружини.

На перший погляд в цих листах нічого особливого і немає. Немає описів боїв, маневрів військових, інших подробиць. Це листи звичайного вояки, такого ж як і мільйони… Але для мене ці листи надзвичайні, це крихти моєї історії.

Ці листи – ілюстрація не тільки патріотизму, віри в ідеали, але і безмежного, самовідданого кохання, яке проявляється в повсякчасній турботі і цікавості, тривозі за рідних – дружину і синів.

Отже, так сталось, що свого діда я знаю лише по розповідям батьків, старим фотографіям і клаптику старої, затертої газети від 1 травня 1936 року, де дідусь, будучи лісорубом-стахановцем, надрукував свою статтю-біографію…

Мій дід, Орлов Севастьян Севастьянович, був веселою і оптимістичною людиною. Як він сам писав: «я имею полное основание причислять себя к разряду никогда не унывающих людей, потому что унывать мне не от чего, а веселит и жизнь, и работа. Очень приятно ощущать в себе неумную силу молодости, иметь полное удовлетворение от своей работы и самые лучшие планы на будущее, когда есть твердая уверенность в осуществлении любой мечты».

Початок його усвідомленного життя співпало з початком Жовтневої революції. Він пройшов сувору школу, але був щасливий від того, що довелося пережити. Дідів батько був комуністом і коли білі карателі прийшли шукати мого прадіда, то ця подія залишила сильні враження в дідуся, дитячі емоції наклалися на розуміння хто є ворогом, а хто другом і через решту життя дід проніс люту ненависть до ворогів…

До 1927 року дідусь навчався з перервами, в якийсь момент довелося закинути навчання. Але вже 1929 року через сімейні конфлікти дід пішов з дому і подався до Середньої Азії за «пригодами». Їздив «зайцем» по залізниці, подорожував без грошей… потім влаштувався на роботу до державного бавовняного заводу. Звідти, у 1930 комсомол відкомандував дідуся на посівну кампанію в Куляб, на афгано-радянський кордон, де він потрапив у водоворот напруженого, але дуже цікавого життя. 1 травня 1931 довелося зустрічати у боротьбі з басмачами;  а через кілька місяців потому дідуся було нагороджено грамотою і срібним годинником від раднаркому Таджикської народної республіки за ліквідацію банди Ібрагім-Бека.

1 травня 1932 року дідуся призвали до лав армії. Потім – 4 роки військової служби, 2 з яких на Далекому Сході. Як писав дід: «военная служба дала мне большой практической опыт и научила меня правильно понимать и ценить жизнь». 

Восени 1935 дід опинився у Горьківський області, у Шортюгських лісах, почав працювати на лісозаготівельні, де і став лісорубом-стахановцем.

Там же, у лісозаготівельному селищі Нея, дідусь познайомився і одружився з моєю бабусею – Анастасією Дмитрівною Скрипник, Тасьонком, як лагідно дідусь називав бабусю у листах з війни. Там же народилися в них троє синів – Натан, Йоганн і Руслан.

«Уйду из леса только тогда, корда вместо трудового фронта призовут на военный. Тогда при первом всполохе зарниц войны оставлю лучковую пилу и топор и возьму вновь клинок и винтовку – эта техника мне знакома – и пойду с радостью защищать границы своего социалистического отечества», - писав дідусь у газеті… так і сталося.

На початку 1940 року діда призвали до лав Червоної Армії. Тоді йшла так звана Фінська війна.

В своїх листах, які він, до речі, надсилав доволі часто, писав, що розраховував одразу ж потрапити на фронт «руки чесались бить фрицев». Але , перш ніж воювати, потрібно було пройти специфічну підготовку, навчання. Було важко – ранній підйом, бойова підготовка, від якої «ноют кости, но дух бодр!». Та дід турбувався, здається, що не стільки за себе, скільки за кохану, синів та за те, що «пока мы ожидаем отправки на фронт, мы определенно опоздаем и Финляндия будет разгромлена без нашего участия»… «в Финляндии происходят чрезвычайно интересные события и я боюсь,  что на мою долю не достанется горячей фронтовой каши».

7 березня 1940 року дід таки «дірвався» до Фінляндії.

«С первых же шагов по чужой земле видны следы происходившей ожесточенной борьбы. С первых километров видны разрушения и пепелища.  По всей дороге противник сжег что можно было, мосты взорваны, телефонные провода порваны….  Сейчас мы находимся за 70 км от госграницы, вглубь Финляндии, в обход Ладожского озера с севера ,а на островах отстреливаются враги… они затаились как змеи в щелях и вот уже очень долго не дают возможности продвигаться дальше открывая губительный ураганный огонь. За минувший день, в соседней с нами части выбыло из строя около 50 человек раненых, а жертвы неизвестны… т.к. выносить трупы под огнем невозможно…. К виду крови и мертвяков – привык… когда человек попадает в окоп, только тогда он понимает трудности и лишения войны».

Листи діда просякнуті оптимізмом і вірою у непохитну перемогу над «коричневою чумою», а також повсякчасною підтримкою дружини: «…ты в одном из писем сетуешь, что у всех у вас одно горе. Горе действительно большое, но оно общенародное и скоро будет изжито. 

За пролитую кровь враг получит достаточное возмездие, и по окончании войны мы снова будем строить новую, счастливую и радостную жизнь. Поэтому нет особой нужды горевать, что муж находится на войне.

Наоборот, этим нужно гордиться, потому что еще раз напоминаю, для каждой красноармейки, (если она подлинно советский человек) лучше быть вдовой бойца-героя, чем женою труса или малодушного паршивца, прячущего свою шкуру от огня войны.

Ну, а если разбираться в частностях, то тебе, дорогая Стасю, пока совершенно нечего беспокоиться за мою судьбу, потому что за первого периода моего нового боевого крещения в этой войне я вышел вполне благополучно, а дальнейшее себя покажет – сдается мне, что поборовшись с фрицами, я еще останусь в живых и в худшем случае буду лишь снова ранен. Такова моя крепкая вера, как вера в нашу окончательную и решительную победу над врагом».

«Оставаясь без меня, ты должна воспитывать в себе волевые качества и никогда не раскисать. Мы с тобой договоримся, что ты будешь достойно оправдывать звание жинки красноармейца, а если превратишься в плаксивую «солдатку» - я поставлю точку в нашей переписке!».

В середині 41 року дід був поранений в бою, з хворою ногою лежав в госпіталі.

Лікування… І знову – в бій. На початку 1942 року дідусь був в лавах Червоної Армії. Його назначили виконуючим обов’язки командира взводу, направили на навчання, а через деякий час сповістили, що в командування є намір дати діду звання молодшого лейтенанта. 22 червня того ж року навчання у фронтовій школі скінчилось – дід здав заліки та іспити на «відмінно» і «добре» і став командиром стрілкового взводу. З цим розподіленням діда запросили в резерв н/с армії, після чого отримав «особливе» доручення «о котором подробностей сообщать не полагается».

Останній дідів лист був написаний 27 червня 1942 року… «…пишу с тем, чтобы предупредить тебя на случай если долго не будет от меня известий. Не исключено, что в течение долгого времени я вообще не смогу тебе присылать сообщения.  Но ты все же не беспокойся и зря не волнуйся за мою судьбу. Помни, что я буду находится там, где смогу на практике применить все свои специальности одновременно, и помножив их на изобретательность, и ненависть к фрицам, постараюсь наделать им как можно больше шкоды… давно чешутся руки подраться с этой сволочной оравой и уж если не потеряю голову, то я своё возьму!»

Останні слова у листі:  «Береги себя и малюток. Старайся создать им лучшие условия, чтобы на них не отражалось влияние войны».

От і все… жодних вістей.

«Пропал без вести», - написано у похоронці і хтозна що сталося із людиною, які були його останні години. Його могли поховати у братській могилі десь, а в метушні не записати даних зі солдатського медальйона - і от на мапі Радянського Союзу іще одна табличка «Невідомий» під зіркою…

А скільки по всьому колишньому СРСР таких могил? Люди піклуються за цими могилами, пам’ятають, приносять квіти, бо знають, що, можливо, хтось завтра на іншому боці країни принесе квіти і їхній близькій людині, яка лежить під «невідомою» солдатською зіркою.

Мені щиро шкода, що розповіді про бойовий шлях мого дідуся доходять не від нього, а зі спогадів рідних і близьких, з листів.

Так, торкатися до історії величезної держави, світу, дивитися на долі мільйонів полеглих у боях та солдатів і командирів, що вижили, через призму історії двох рідних мені людей дуже цікаво та особисто.

І я неймовірно вдячна своїй бабусі Тасі за те, що хоч ми з нею і не бачились ніколи, вона змогла зберегти та передати саме мені свої спогади, частинку себе через листи від коханого, частинку тієї історії. Дорога до Перемоги була нелегкою, кривавою і те, що наші дідусі і бабусі пережили, якою ціною відкупили нам, молодим, наше майбутнє, наше небо, наші міста і села, поля і гори, ріки та ліси - ми не маємо права забувати.

Кажуть, що тому, хто не пам’ятає своєї історії, вона повторюватиме і нагадуватиме про себе знову і знову. Невже ми хочемо повторення такої історії? Невже цього хочуть ті дівчата, які підростають, чи матері, в яких підростають сини? Боюсь, зараз інше покоління – в нас немає тої невичерпної віри в єдині ідеали, немає непідробного патріотизму.

Але до поки у вистражданих і затьмарених сльозами болючої пам’яті очах ветеранів віддзеркалюватимуться жваві оченята малюків, а в серцях людей буде тліти попіл фронтових спогадів, пам’ять про біль того часу, до поки житимуть люди, яким будуть снитися їхні молоді діди  - можна бути спокійним, люди пам’ятатимуть величний Подвиг наших ветеранів.

Низький уклін і вічна слава Переможцям!

Інформацію прислали родичі Севастьяна Севастьяновича

Проект начат телеканалом "Интер" в марте 2014 года. Партнеры проекта: