У КОЖНОГО ДОЛЯ СВОЯ: ІСТОРІЯ ДВОХ ВИЗВОЛИТЕЛІВ

19 апреля 2014 11:42
У КОЖНОГО ДОЛЯ СВОЯ: ІСТОРІЯ ДВОХ ВИЗВОЛИТЕЛІВ

 Два солдати — дві різні долі. По-різному склалася доля воїнів-визволителів. Вже давно закінчилася Велика Вітчизняна війна, та ще довго не даватимуть спокій події тих часів. Говорячи про цю війну, згадуються слова відомої пісні: «Нет в России семьи такой, где б не памятен был свой герой...» і справа не у назві сусідньої держави, адже дійсно не має жодної родини ані в Україні, ані в Білорусії, ані у будь — якій іншій республіці колишнього Радянського Союзу, де б уже багато десятиліть не згадували зі сльозьми на очах своїх загиблих рідних.

Це страшне лихо не обминуло й мою родину. В далекому 1943-му році маленький п'ятирічний хлопчик Віталій провів свого батька, який завітав на декілька хвилин додому провідати родину, через місток річки Мжа. Він довго спостерігав за колоною солдат, які йшли, йшли туди — далеко...А вже через кілька днів в родину прийшло страшне горе — похоронка.

Цей загиблий воїн — мій дідусь, Цікало Самуіл Матвійович, чиє життя лише у 36 років обірвалося в ім’я Великої Перемоги. Загинула у бою ще зовсім молода людина, яка майже зовсім не бачила свого сина, а тим більше онуків та правнуків. Вже потім, через деякий час, з’ясують неточності у документі, і протягом 65-ти років члени нашої багаточисельної родини будуть шукати місце загибелі Самуіла Матвійовича: писати листи, запити, клопотання. І лише у 2008 році нам вдалося, нарешті, знайти і відвідати могилу батька, діда та прадіда. Тільки після відвідування Кіровоградщини роз’яснилося дуже багато питань: і про дуже тяжкі бої на території с. Зибкове Онуфріївського району, і про загиблих валківчан на територіїї всього району, і про те, як протягом всього цього часу з покоління в покоління мешканці маленького селища вважають за обов’язок доглядати за могилою своїх визволителів.

Чорним крилом торкнулася війна і іншого мого дідуся. Щоправда Василь Тарасович Потапенко пройшов усю війну, від першого до останнього дня, брав участь у визволенні Болгарії, Румунії, Угорщини, Югославії і дійшов до Берліну та...на війні втратив свого 19-річного сина Георгія. І що найстрашніше — місце його загибелі та поховання навіть сьогодні не відомо. Дідусь прожив аж до 94-х років, але так і не дізнався — куди можна було б поїхати й покласти квіти. Окрім сина на війні Василь Тарасович втратив і свого рідного брата — в окупаційному місті, працівника НКВД, Дмитра Тарасовича Потапенка, повного кавалера Орденів Слави, фашисти по-звірячому розстріляли на околиці міста Валки у Дідовій Долині.

Минуле назавжди лишається з нами. Тому жодна війна не може бути забутою. Рядові солдати воєн не починають — вони гинуть на цих війнах, виконуючи свій військовий обов’язок до кінця. Кожен час народжує своїх героїв. Але ратний подвиг у всі часи стояв на високому етичному постаменті, вінчаючи собою кращі якості людини-громадянина, патріота. Пам'ять про своїх героїв народ споконвіків буде зберігати в своїх серцях.

(Із анонімного листа) 

Смотрите также

Проект начат телеканалом "Интер" в марте 2014 года. Партнеры проекта: