ВОНИ ВСІ БАЧИЛИ ЖОРСТОКІСТЬ ВІЙНИ

19 апреля 2014 10:36
ВОНИ ВСІ БАЧИЛИ ЖОРСТОКІСТЬ ВІЙНИ

«Не дай Боже, вам, мої дітки, пережити той страшний час...» — так завжди говорила наша бабуся, коли ми питали про голод, воєнні роки — про її молодість, яка була вкрадена!

Бабуся Варвара народилася у 1924 році (точної дати народження ніхто не знає, бо усі документи згоріли. Мама бабусина померла під час голоду, а батько просто не пам'ятав, коли та народилася. Казав лише, що було дуже спекотно і наче на жнива. То так і записали вигадану дату 8 серпня 1924 року). Отож, коли на наші землі докотилася хвиля війни — бабусі сповнилося всього на всього 17 років. Попереду буде наче вічність війни, про яку ще не ніхто не чув у селі, де жила бабуся. А коли торкнулася — довелося швидко подорослішати і пройти багато випробувань, щоб в майбутньому під мирним небом розповідати історію свого життя дітям та онукам. А це і розлука з близькими, і втрати, і постріли (на диво не смертельні), і поневіряння, і тяжка праця на «чужих».

Бабуся разом з односельцями будували дорогу (зараз це шосе Кривий Ріг — Дніпропетровськ). Бабуся часто говорила, що «дорога та прокладена на кістках». Потім її з іншими дівчатами «погнали» на Німеччину в табори, на роботу. І тут чи не ключову роль (як це не парадоксально звучить) зіграв «чужий» — німець. Саме один з німецьких солдат пожалів молоду дівчину, яка зі страху сховалася у великій печі, і коли він відкрив кришку та побачив ті очі (можна лише здогадуватися, що він прочитав в тих очах, бабуся під час розповіді в цей момент завжди замовкала на хвильку)...але він змовчав, залишивши бабусю в рідній Україні. Потім ще була довга дорога додому, але віра у людяність і надія не полишали. Коли я була ще дитиною, мені було дивно, чому бабуся так спокійно, без жодної злої думки говорила про того солдата, він же ворог? Та пізніше незрозумілі речі стають очевидними. Він теж людина! і, хтозна, може саме йому наша родина завдячує своїм життям.

Єдина прикрість — простий німецький солдат виявив більше людяності, ніж власна країна (тодішній Радянський союз). Пройшло багато років після того, як моя бабуся перестане вважатися «зрадницею свого народу», бо працювали на ворогів. Лише за часів незалежності України бабуся стала отримувати листівки на 9 травня з побажаннями і словами вдячності.

Так, бабуся не була на фронті, не була військовою медсестрою, але вона також бачила жорстокість, вона випробовувала відважність, терпимість, захищала себе і рідних, як могла. Кожен у той час намагався робити, що у його силах… перепало усім — однозначно. Усі події тих років стали найбільшим життєвим уроком — воля до життя, цінність самого життя і усього живого навколо. Про це нам і говорила бабуся, яка, на жаль, вже 5 років як пішла на той світ. Але пам’ять про неї живе й житиме в нашій родині, як і пам’ять про війну, про відвагу, про віру, надію, про перемогу.

Іншу бабусю Марію, що за віком була як і Варвара, спіткала біда потрапити таки у Германію, працювати у таборах.

Та їй, можна сказати, пощастило. Для того, щоб потрапити за розподілом працювати до якоїсь німецької родини, треба було мати родину. Отак і з’явилася нова сім’я по дорозі до ворожої країни. Там народилася тітка, потім одній дитині не судилося, на жаль, побачити цей світ. Вже пізніше у післявоєнні роки народилося ще двоє хлопчиків (один з них мій тато). І хоча бабуся з дідусем розійшлися, вони разом змогли пережити війну, підтримуючи один одного. До речі, бабуся розповідала, що родина, в якій вони поралися по господарству, були добрими та поблажливими людьми.

І лише брат дідуся, який потрапив на фронт і захищав свій народ, так і залишився безвісти зниклим. Зв'язок з ним обірвався, і досі достеменно не відомо, куди він потрапив, де загинув чи поранений був, і де покоїться його тіло. На жаль, таких солдат залишилося дуже багато. І, мабуть, ще довго їх душі літатимуть журавлями над нами.

От як буває. Пишучи ці історії зараз, раптом спало на думку, що виявляється так звані «вороги» та події й обставини воєнних років дійсно зіграли неабияку роль, аби мої батьки таки народилися на світ… після війни… після Перемоги.

Дякую, що придумали такий проект. У моїй історії немає нічого визначного, але це історія нашої родини, яку, як і всіх, торкнулася війна.

З повагою, Ольга Андрусенко

Смотрите также

Проект начат телеканалом "Интер" в марте 2014 года. Партнеры проекта: