ПТАХИ СИЛЬНІ КРИЛАМИ, А ЛЮДИ — ПАМ’ЯТТЮ

19 апреля 2014 10:30
ПТАХИ СИЛЬНІ КРИЛАМИ, А ЛЮДИ — ПАМ’ЯТТЮ

Сила людська — в пам’яті.
Оповідання «Весна».

Блідий ранок несміливо зазирнув у вікно. Сяючий, духмяний цвіт застеляє землю. Обережно вийшов із брами вітер, постукав у шибку, пробіг по даху, лагідно погрався із гіллям берізки. Блакить неба, чиста-чиста. Сонце, невсипуще джерело усього живого, зігріває своїм лагідним промінням землю. Зворушливо бачити молоденьку травичку, що сміливо пробивається крізь поруділу торішню траву.

Курли! Курли! – повертаються додому з далеких країв журавлі. І щоразу поспішає їх зустріти старенький дідусь, наш сусід. Довго він стоїть посеред двору, помахуючи старечою рукою. Уже й ключ став мов цяточка, і співу пташиного не чути, а він незворушно дивиться в небо. Я насмілилася потурбувати дідуся:

— Дідусю, а чому ви щовесни з таким хвилюванням і трепетом дивитеся на тих «курличеньків»?

— Це було дуже давно. Ішов четвертий рік страшної війни — жорстокої, кровопролитної, священної. Я тоді був молодим лейтенантом у роті піхотинців, —почав розповідати Іван Макарович (так звати сусіда). Як тільки виповнилося мені в 1943-му вісімнадцять, призвали до військомату. Направили на прискорені курси офіцерів. Так за три місяці опинився я на фронті… Наша дивізія наступала, прорвавши ворожу лінію оборони. Форсували річку, зайняли німецькі окопи. І це вселило дух і силу бійцям продовжити переслідувати фашистів — скоріше прогнати їх із рідної землі. Раптом атака захлинулася: гітлерівці спрямували нищівний вогонь із міцно укріпленого плацдарму. Солдати падали на полі бою: хто навік, кого поранено. Від бійця до бійця кидалася медсестричка, виносячи на своїх тендітних плечах поранених, сама наражаючись на смертельну небезпеку. Бій наче захлинувся: чимало вбитих, серед них і командир нашої роти, товариш майор. На полі битви стала зловіша тиша. Здається,  було чути, як стогне земля, і видно, як тремтить розпалене смертельним свинцем повітря. Жодного пострілу, ні єдиного вибуху, не свистять снаряди. Неймовірна тиша. Тільки щось надзвичайне могло тепер надихнути бійців на відчайдушний ривок уперед. Якби ж надійшов свіжий резерв! Але його не було. Раптом у високості почулося жалібно-радісне ячання. Усі, немов по команді, підвели очі до неба і побачили пташиний ключ. Ці добрі вісники весни летять додому — у звільнений від ворога край. Їм також хочеться миру і щастя.

— Як красиво летять. Життя продовжується, — замріяно сказав Олесь.

— Він лежав біля мене у воронці і затаївши подих, милувався птахами. Ми з ним одночасно прибули в частину, тільки він після госпіталю і якось одразу моє серце прикипіло до цього юнака. Можна сказати, разом воювали: в одному полку, в одному взводі, і в окопі, пліч-о-пліч. Бувало, випаде вільна хвилина — то читає нам вірші, та так щемливо і щиро, з такою любов’ю і ніжністю... Наче й війни немає на світі. Слухаєш — і бачиш усміхнену матінку, білу в садочку хату, батька, що косу клепає, а дід дрімає на призьбі, гріючись літнім теплом. А які трепетні слова про кохання, юність, добро і благодать. Може, хтось, слухаючи їх, згадав, як уперше поцілував кохану, коли молодий місяць тоненькою лимонною долькою жовтів у верховітті дерев. А інший боєць дістає фотокартку і не соромиться змахувати сльозу… Дітки… двійко.. донечка і синочок… Де вони? Що з ними?.. Хоч би живі були… А я бачу свою неньку: біжить за поїздом, щоб востаннє глянути на сина, махає хустинкою, немов благає не загинути. Бо хто ж може так гаряче любити і так вірно чекати? Що лагідніше за теплі мамині руки? «Не плачте, мамо! Я повернуся! Я вижив-у-у-у!» — летить голос солдата крізь стукіт коліс. Потім починає пристрасно декламувати про Шевченкову Катерину, про гайдамак, Ярему, Гонту, Залізняка… І в кожного бійця серце так і заходиться від подиву і захоплення. Більшість солдат до школи ходили скоком-боком, тому дивилися на Олеся, як на Бога.

— Братці, я ж навчався в театральному училищі. Перед війною залишався останній курс. Хотів на сцені виступати, мріяв у Парижі побувати.., —чується смуток у голосі Олеся. 

— Не сумуй, козаче, ось доб’ємо фріців, звільнимо Європу — буде тобі і Берлін, і Варшава, і Париж, — жартував наш командир.

— А що таке Париж? — поспитав солдат, який, можливо, ніколи такого й слова не чув.

— Париж? .. Париж — значить жити на землі, а душею прагнути в небо. Париж — це жити і відчувати, мислити і любити, страждати і блаженствувати… — пристрасно говорив Олесь, ніби грав роль.

А ще Олесь розповідав про своїх однополчан, які загинули смертю хоробрих. Для нього вони всі — герої : «Подвиг людини, яка віддає своє життя за Батьківщину, — це найвищий вияв краси і сили людського духу. … Підла річ — війна».

Не судилося нашому Олесю помилуватися Парижем. Загинув… Побачивши журавлів у небі, він ніби забув, що там у дзотах, ворог. Радісно зірвався на ноги, руки підняв до небес, величним був його прекрасний, сильний голос: «Чому людина не літає? Чому вона крил не має?.. Чому не може піднятись у вись?».. Цю величну сцену обірвав ворожий постріл. Голос юнака увірвався. Він похитнувся. Обличчя зблідло, рука повільно опустилася до грудей, крізь пальці побігла цівка крові…

— За нашого Олеся! За нашого поета! За героя! Смерть фашистам! — з криком і лютою ненавистю кинулися солдати на ворога, навіть без командира і без підкріплення.

І вже ніщо не могло їх спинити, було одержиме бажання помститися за підступну смерть юнака. І помстилися. Швидко захопили гітлерівські укріплення, і над цитаделлю замайорів наш прапор. Я помчав до місця, де скосило кулею мого побратима. Упав на коліна, дивився у його волошкові очі, а слова сказати не міг, бо ридання розливали груди.

— Значить, наша висота? Ми перемогли!.. Друже, я лечу, разом з птахами, лечу…додому… Я поглянув угору. Журавлиний ключ був так далеко від нас, але ближче, напевне, до своєї домівки… Поховали Олеся у братській могилі. Прощалися і плакали всі солдати, салютуючи.

Дідусь замовк. По щоках котилися рясні сльози. Він не соромився мене. Тремтячим голосом продовжив:

— Ось чому я щороку чекаю, коли рано навесні закурличуть птахи. Виходжу з хати і слухаю їх, і вчуваються мені останні слова мого вічного побратима: «Я лечу додому…». Кожному жити хочеться. Птахи сильні крилами, а люди — пам’яттю, не забувай про це ніколи, внучко.

Смотрите также

Проект начат телеканалом "Интер" в марте 2014 года. Партнеры проекта: